З Олександром Ковалем та його дружиною Яною зустрічаємося на околиці Києва. Він практично не змінився з часів виступів за Шахтар. Під час розмови максимально сконцентрований і серйозний. Саме таким наш герой запам’ятався і на полі. Не дивно, що наприкінці минулого століття, коли основу основ збірної України складали гравці Динамо, захисник Шахтаря безапеляційно отримував виклики до головної команди країни.

На плечі Коваленка навалилося багато випробувань

- Олександре, ви вже багато років займаєтеся з молоддю. Сучасні дитячі тренери одностайні у своєму твердженні – змінився світ, змінюються діти. Погоджуєтеся?

- Безперечно, життя не стоїть на місці. Якщо раніше у нас не було гаджетів і свій вільний час молоді футболісти проводили у дворі з м’ячем, то тепер діти переважно у моніторах. Хоча зараз теж можна знайти хлопців, які працюють індивідуально після тренувань. Вони розуміють – якщо хочеш чогось досягнути, то не можна лежати півдня, дивлячись то у стелю, то в телефон.

- Ви працюєте у провідній академії країни. Переїзд «Шахтаря» з Донецька на Київщину суттєво вплинув на вашу роботу?

- Наш дім далеко і це не може не залишати певного відбитку. Проте нас чудово прийняли і ми маємо всі умови для того, щоб розвиватися і зростати.

- Ви доклалися до виховання багатьох талантів, які вже виступають в УПЛ. Мабуть, головна ваша гордість це Віктор Коваленко, який стрімко увірвався в український футбол. Останнім часом його багато критикують.

- Напевно, не зовсім правильно виділяти когось одного. По-перше, до виховання футболістів докладаються багато фахівців, а не лише я. Це все спільна робота великої команди. Щодо Коваленка, то погоджуся – він справді яскраво ввірвався у дорослий футбол. На його плечі навалилося багато випробувань: і «Шахтар», і збірна, а це десятки матчів за сезон. Я вірю у його хороше майбутнє і впевнений, що у нього все буде добре.

- Ще одна яскрава зірка, яку ви тренували – Олексій Кащук. Хлопцю ще нема 18, а преса вже пише про інтерес європейських клубів.

- В Олексія великі перспективи і хороші шанси. Якщо Кащук і надалі так працюватиме, то на нього чекає класна кар’єра. Принаймні, всі умови у нього є.

- Ваш перший тренер – унікальна постать для «Шахтаря». До наших днів про Віталія Старухіна дійшло безліч легенд: від геніальної гри головою до особливої поведінки за межами поля. Що скажете про «Бабусю», як його називали вболівальники?

- Віталій Володимирович заклав мої базові футбольні знання. Я пройшов набір і потрапив до Старухіна, коли мені було 7 років. Наступні п’ять чи шість років я навчався у цієї неординарної особистості. Кажу так неспроста, адже заняття у тренера були незвичними і цікавими. Наприклад, взимку ми, хлопці з футбольної секції, одягали ковзани і грали у хокей. Це розвивало у нас необхідні якості, зокрема покращувало координацію.

- Старухін був типовим центрфорвардом, а ви всю свою кар’єру провели в центрі оборони.

- У нас були спеціальні тренування, спрямовані на гру головою. Неодноразово доводилося чути про вміння Віталія Володимировича. Бувало, він сам розповідав про певні секрети гри на другому поверсі. Крім того, Старухін демонстрував на своєму прикладі: як правильно бити головою, коли найкраще вистрибнути, яким чином спіймати м’яч. Мені, наприклад, це пригодилося при обороні власних воріт. Зрештою, як і Валерію Кривенцову, з яким ми разом займалися у Старухіна.

- Сергій Ребров згадував, як у донецький інтернат запрошували хлопців з усієї області, однак до рівня вищої ліги доросли лише він, Олександр Співак і ви.

- Молодь збирали з кількох областей і конкуренція справді була серйозною. Чимало хлопців виступали в першій і другій лігах, проте лише ми троє грали у національній збірній. Реброва я знав давно, адже ми неодноразово виступали один проти одного ще в дитинстві. Швидкість, наполегливість, вміння тримати захисників у напрузі – це у Сергія завжди було. До речі, наша команда брала участь у зимових першостях в Донецьку. 15-річним пацанам важко було грати проти мужиків, але то був безцінний досвід.

- Олександр Співак розповідав, що Ребров був зіркою в юнацькому віці: «Запам’яталося, як Ребров після матчів за дубль приходив у спортзал до нас, брав м’яч і лупив ним у стіну. Ребров — дуже працьовита людина, тому не дивно, що він так багато зробив для українського футболу».

- Підтверджу слова Сашка. Можу відзначити також і Співака, який мав величезний потенціал. Він добре проявив себе у «Зеніті», хоча, як на мене, міг виступати в хороших європейських клубах.

У збірній не існувало жодної неприязні

- Ви з дитинства грали в обороні чи туди вас відрядив Старухін?

- У школі я завжди діяв у нападі і багато забивав. Віталій Володимирович оцінив мої можливості і сказав, що мені варто змінити амплуа. З того часу і до кінця кар’єри я грав у захисті.  

- Перед потраплянням в «Шахтар» вам довелося пройти вишкіл другої команди. У «Шахтарі-2» ви грали пліч-о-пліч з Анатолієм Раденком, який був старшим за вас на 15 років. Для багатьох екс-партнерів Раденка його вибір стати священнослужителем був несподіваним. Ви також здивувалися?

- Анатолій був моїм партнером у центрі захисту. Коли людина старша за тебе на 15 років, то ти повинен тільки встигати запам’ятовувати всі підказки. Раденко в буквальному сенсі направляв мене і вчив футболу. Більше того, перші професійні бутси «Адідас» я отримав саме від Раденка. Його вибір? Мене це трохи здивувало, проте можу тільки порадіти за нього. Якщо людина відчуває, що це її сфера, то це прекрасно.

- У 1992-му ви дебютували у вищій лізі під керівництвом Валерія Яремченка. Як з ним працювалося?

- Валерій Іванович – завжди прямий і жорсткий. Коли треба було пожартувати, то Яремченко це вчасно робив. Принаймні, я багато навчився у нього і можу сказати, що він повірив у мене, дав мені шанс. У 1995-му «Шахтар» очолив Володимир Сальков. Так от у нього був зовсім інший стиль управління командою – виважений і спокійний.

- Якщо в «Шахтарі-2» пару в центрі оборони з вами складав Анатолій Раденко, то в головній команді вашим партнером став Євген Драгунов. Якось ви сказали, що він був не просто вашим одноклубником.

- Так, ми тісно товаришували. Грати з Драгуновим – одне задоволення. Коли людина завчасно читає ситуацію і підказує тобі, то навіть «напрягатися» не доводиться. Дуже шкода, що Женя захворів і рано помер. Йому було лише 37 років.

- Ви грали в історичному першому матчі молодіжної збірної України, а згодом виступали і в національній збірній. Якими були відносини у колективах збірних між футболістами «Шахтаря» та «Динамо»?

- Лідерами «молодіжки» у різний час були Ребров, Шевченко, Косовський. На полі ми ненавиділи одне одного, проте в збірній не існувало жодної неприязні. Думаю, це нормальне явище, так і має бути. Мене вперше викликав у збірну тандем Павлова і Мунтяна. До речі, з Володимиром Федоровичем недавно зустрічалися – було приємно згадати минуле. У нас був класний колектив, незважаючи на клубну приналежність.

- Кажуть, у збірній до вас приклеїлося прізвисько «Батюшка». Це Юрій Максимов постарався?

- «Макс» полюбляв цю справу – тільки хтось приходить новий, він відразу давав прізвисько. На той час у мене було довге волосся і борода. Тому у Максимова така асоціація виникла(посміхається). Хоча мене більше ніхто і ніколи так не називав.

Якби хвилювався, то пенальті не забив би

- Ви назавжди ввійшли в історію «Шахтаря» у травні 1995-го, коли реалізували переможний 7-й пенальті у фіналі Кубка України з «Дніпром».

- Дніпряни були фаворитами, на нас практично ніхто не ставив. Не дивно, що вони заздалегідь замовили банкет, дружини приїхали… Всі готувалися до великого свята. Після гри гравці «Дніпра» самі не розуміли, що сталося, в очах читалося розчарування.

- Коли рахунок у серій післяматчевих пенальті став 6:6 гравець «Дніпра» Борис Фінкель схибив. Розуміли, що ваш удар стане золотим?

- Традиційно спочатку пенальті били найбільш досвідчені хлопці. Також до позначки йшли футболісти групи атаки. Я раніше ніколи в офіційних іграх не виконував пенальті. Коли готувався пробивати, то був повністю впевнений у своїх силах. Якби хвилювався, то не забив би. Більше того, коли Фінкель йшов виконувати удар, то було помітно, що він не заб’є.

- Ви пробили так, що, мабуть, жоден воротар світу не впорався б. Святослав Сирота, якого Бернд Штанге випустив спеціально на серію пенальті, не врятував.

- Ми спеціально не тренували пенальті, але знали, що серія може бути. Перед грою Яремченко наказав: «Хлопці, давайте по разу проб’ємо». Напевно, він щось відчував і розумів. Однак тренування це одне, а вирішальний удар на очах у 40 тисяч глядачів – інше. Коли забив, то пережив один з найщасливіших моментів у житті.

- У наступному році «Шахтар» сенсаційно програв у півфіналі Кубка України вінницькій «Ниві». У серії післяматчевих пенальті було зафіксовано рідкісні 3:0, а ви свій удар не реалізували. То був не ваш день?

- До мене не змогли воротаря пробити Ігор Петров та Геннадій Орбу. Матч вийшов особливим ще й через те, що перед грою 6 чи 7 гравців «Шахтаря» отруїлися і опинилися в інфекційному відділенні. Поєдинок довелося переносити на день. Звичайно, що цього було занадто мало для повного відновлення.

- Гасло «Шахтар» — кубкова команда» вкотре підтверджується у 1997-му, коли ви у фіналі знову перемагаєте «Дніпро». Ваш партнер Сергій Кочвар розповідав цікаву історію – на зборах в Ізраїлі він поклав записку до Стіни плачу з незвичним проханням – «Хочу виграти Кубок України».

- Не знав про це (посміхається). Той фінал був не особливо видовищним – команди грали дуже обережно. Все вирішила помилка центру захисту дніпрян – Сергій Ателькін нею скористався і приніс нам перемогу.

- Михайло Поцхверія, у якого перед самим фіналом народилася донька Вікторія, казав, що святкування було гучним. Наприклад, очільник Донецької області Віктор Янукович фотографувався з його медаллю і забув її повернути. Що запам’яталося вам?

- У роздягальні було багато радості, але для мене попередній фінал з моїм реалізованим пенальті був важливішим і більше емоційним. Вигравати завжди приємно, проте перше здобуття Кубка завжди буде для мене особливим.

Вивчив, куди біжить Клінсманн, як відкривається, як грає головою

- У 1995-му під час матчу з «Таврією» трагічно загинув президент «Шахтаря» Ахать Брагін. Ви були учасником тієї гри.

- Після розпаду СРСР клуб потребував опіки і підтримки. Брагін взявся за фінансування «Шахтаря», приїжджав на ігри, цікавився тим, що відбувається в команді. Коли стався вибух, то ми не відразу зрозуміли, що це. Подумали, що це петарда зірвалася. Коли побачили дим з віп-ложі, то зрозуміли – там щось серйозне. Команди відразу ж відправили у роздягальню. З часом матч таки дограли.

- У тому ж 1995-му «Шахтар» робив свої перші походи у Європу. Кажуть, особливо цікавим суперником був «Лінфілд» з Північної Ірландії. Сергій Кочвар згадував: «Коли стояли в тунелі перед виходом на поле, то гравці «Лінфілда» так озлоблено щось кричали англійською й корчили на обличчях такі гримаси, що між нами можна було поліцейських ставити. Під час кутових суперники могли і плюнути, і зловити за… Ну, ви зрозуміли. Я з таким уперше зіткнувся. І це при тому, що я пройшов школу другої союзної ліги, де «дідусі» показували майстер-класи».

- Жорсткі хлопці, це правда. Вони тоді нам показали, що таке британський стиль футболу. Доходило до того, що гравці «Лінфілда» могли навіть вдарити тебе, коли поруч навіть м’яча не було. Суддя не бачить, жодних проблем. Для нас тоді це стало певною несподіванкою, однак свою перевагу ми довели на полі і двічі обіграли команду з Белфаста – 4:1 і 1:0.

- Ваша впевнена гра за «Шахтар» не залишилася непоміченою. На відповідальний матч проти збірної Німеччини Йожеф Сабо виставив у складі 9 гравців «Динамо». Лише Сергій Нагорняк представляв «Дніпро», а – ви «Шахтар».

- Якщо не помиляюся, то нас почали готувати до цього протистояння тижні за два. Фактично то були повноцінні збори, що свідчило про серйозність майбутньої зустрічі. На кожному тренуванні був присутній Валерій Лобановський – сідав на балконі на базі і спостерігав за тренувальним процесом. Так йому було краще видно, як виконавці рухаються по полю, як працюють з м’ячем. Напередодні матчу Сабо підійшов до мене і запитав: «Як почуваєш себе?» В той момент я зрозумів, що треба готуватися до виходу зі старту.

- Склад назвали в день гри?

- В обід зателефонував з Донецька Яремченко: «Ти сьогодні у старті». Коли на установці безпосередньо перед грою сказали, що я гратиму з перших хвилин, то я не здивувався.

- Артем Федецький, який свого часу виключив з гри Франка Рібері, розповідав, що переглянув в інтернеті безліч відео з французом. У червні 1997-го вам вдалося нейтралізувати капітана збірної Німеччини Юргена Клінсманна.  

- Клінсманн – це особистість, лідер своєї збірної. Однак в збірній України всі гравці були добре підготовленими: і фізично, і психологічно. Те, що німці не забили – не лише моя заслуга. Напередодні ми передивилися відеонарізки за участю німецької збірної. Для себе я виокремив головне: куди біжить Клінсманн, як відкривається, як грає головою. Думаю, кожен з хлопців зробив щось схоже. 

- У 90-их протистояння «Динамо» і «Шахтаря» лише зароджувалося. Ви, як гравець «гірників», відчували, що судді допомагають киянам?

- В той час «Динамо» мало хороший склад і очевидного «підсуджування» я не помічав. Можу сказати відверто – коли ми грали з киянами, то судді не допомагали, все було чесно.

Дехто до 37 грає, а ти змушений у 28 дивитися футбол по телевізору

- Наприкінці 90-их «Шахтар» очолив Анатолій Бишовець. Хтось дивувався його декламуванню віршів у роздягальні, когось вражали його налаштування на гру, які він робив пошепки. Чим вам запам’ятався цей тренер?

- Вивченням англійської мови. Коли Бишовець прийняв команду, то практично відразу всіх гравців зобов’язали відвідувати уроки іноземної мови. Ти ж розумієш – хто хоче, той вивчить. Решту не примусиш, як би не намагався. Я теж ходив на ці курси. Їхній ефект? Думаю, кожен з гравців міг сказати елементарні речі англійською.

- Після майже 10 сезонів у «Шахтарі» ви залишаєте клуб. Хто ініціював цей момент?

- Прийшло багато молодих футболістів, виникла серйозна конкуренція. Я йшов у донецький «Металург» за ігровою практикою. Згодом виник варіант з болгарським «Левскі». Селекціонери помітили мене та Едуарда Цихмейструка і ми поїхали в Софію.

- В «Левскі» з вами в обороні грав Предраг Пажин, майбутній гравець «Шахтаря», який в молодості брав активну участь в югославській війні, а згодом на полі бив Матею Кежмана та перефарбовував волосся у синій колір. Це один з найбільш харизматичних партнерів у вашій кар’єрі?

- Предраг був лідером команди. Якось запитав мене, де я грав раніше. Коли почув про «Шахтар», то чесно зізнався, що не знає такої команди. Минуло трохи часу і донецький клуб став відомий далеко за межами України.

- У складі «Левскі» ви зіграли один з найбільш відповідальних матчів у кар’єрі – в кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів болгари зустрічалися з «Бешикташем». Той матч перетворився для вас на справжню драму.

- На 82-й хвилині Паскаль Нума забив єдиний гол у грі. А до цього я очей з нього не спускав.

«Я дивилася цю гру по телевізору, — каже Яна Коваль, дружина Олександра. – Я ще не чула, щоб коментатор так хвалив гравця. Він не переставав вигукувати «Браво, Коваль!» Я навіть мамі з Болгарії зателефонувала, хоч це тоді було важко зробити. Просто хотіла з кимось поділитися радістю. А потім цей гол… Ось вам доля захисника – одна помилка, яка коштувала Сашку перебування в команді».

- Перед трансфером у «Бешикташ» Паскалю Нума вдалося здолати рак. Незважаючи на важку хворобу, француз став лідером турецької команди. Наскільки важко було опікати його у грі?

- Нума – форвард хорошого рівня. Коли він забивав, то я міг завадити і не дати пробити по воротах. Суперник використав флангову передачу і зіграв на випередження. Може, я відволікся на мить… Цього вистачило французу сповна. Той матч запам’ятав назавжди, ніколи не забуду ті шалені трибуни в Туреччині – я не міг докричатися до партнера, який стояв на відстані трьох метрів.

- Після тієї помилки у «Левскі» ви шансів більше не отримували?

- Головного тренера Володимира Федотова звільнили, прийшов болгарський фахівець. Він привів із собою гравця на мою позицію. Старшого на 5 років, зате болгарина. Шансів повернутися у склад я більше не мав.

- Ви їдете у Саратов, де зібралася непогана українська діаспора на чолі з Геннадієм Орбу. Один з лідерів «Сокола» Дмитро Кузнецов потім нарікав: «Всі проблеми почалися з приїздом Орбу і Веретенникова».

- Конфліктів очевидних не було, але відчувалася образа – одні гравці прийшли на місце інших. На тренуваннях і в побуті це можна було помітити. Бійок не було, але атмосфера в команді була не найкращою.

- Після легіонерського досвіду ви завершуєте кар’єру в Україні, в алчевській «Сталі».

- Спогади про Алчевськ тільки найкращі. Мені пощастило, що я попрацював у «Сталі» з двома чудовими тренерами: Анатолієм Волобуєвим та Анатолієм Коньковим. Перший це тренер, який міг і посварити, і анекдот розповісти. Коньков – також людина з великої букви із справжньою харизмою.    

- Ви попрощалися з футболом незвично рано – у 28. В чому справа?

- Почалися серйозні проблеми з суглобом. Я повинен був робити серйозний вибір і визначатися, що далі. Довелося замінити суглоб, але разом з тим попрощатися з футболом. В Донецьку були різні чутки, люди не розуміли, що трапилося. Я змушений був зважитися на цей крок. Спочатку було складно – дехто до 37 грає, а ти змушений у 28 дивитися футбол лише по телевізору. Проте я руки не опустив, почав тренерську діяльність і щасливий, що все так склалося.

Любомир Кузьмяк